Хто такі патріоти?

Абетка справжнього українця

titul2

 

 

Абетка Справжнього Українця – це ті знайомі усім нам слова, які не потребують словникового пояснення. Ми живемо ними, ми виховані на символах української культури і українського буття. Навіть наші жарти – це особливість широкої української душі. Плекаймо нашу мову, культуру і Україну! Бо ми – справжні українці!

 

002 003 004

006 007 008

009 010 011

012 013 014

015 016 017

018 019 020

021 022

 


Інтерв'ю з викладачами-учасниками подій Революції Гідності 

Віктор Тимохін: "Це не лише війна патронів, а в тому числі війна ідей"

 

Багато що залежить від того, як ти себе показуєш і як ти себе поводиш
Віктор Тимохін

 

tim

Україна - непереможна, сильна та незалежна завдяки тим патріотам, які зараз зі зброєю в руках оберігають наш спокій. З одним з них нам вдалося поговорити та дізнатися, наскільки важливою для них є наша підтримка та любов. І як насправді виглядає життя на фронті.


Завідувач студії звукозапису НМЦ «АстудіЯ» у мирний час, та Начальник зв’язку розвідувального дивізіону 26 артилерійської бригади, яка розташована на Дебальцівському напрямку в секторі В, старший лейтенант у нелегкі воєнні будні Віктор Тимохін розповів про те, як він потрапив на фронт, чого йому не вистачає і які проблеми він бачить у нашій армії.


Коли прийшла повістка, чи виникло бажання «відкосити»?


Звичайно, ні. Бо перед тим був Майдан. Напевно, що всі, хто були на Майдані, вони для себе якось розуміли, що може таке статися… От, наприклад, я був там пацифістом таким, типу «Peace.Love.Rock’n Roll», яка там взагалі може бути зброя? Але на Майдані ти бачиш, що люди гинуть, коли вже йде силове протистояння… Я для себе одразу обрав критерій: якщо, наприклад, Росія нападе на Україну, то значить я візьму автомат і піду захищати країну. Але до мобілізації ми займалися волонтерством. Ми робили проекти для дітей на Сході, а також підтримували батальйони. Коли прийшла повістка – я зрозумів: о, значить час подивитися іншими очима та служити державі інакше.


Що для тебе було найтяжчим коли ти збирався в АТО?


tim 2Найтяжчим, напевно… Те, що в мене є близькі, друзі, і я їх не буду бачити. Особливо дружину. Так склалося, що ми з дружиною 10 років разом, і ніколи такого не було, щоб тиждень там вона десь була чи я. Ми якось завжди були разом. Ну, максимум, ми виїжджали у волонтерських справах – може день, може два. А так завжди були разом. А тут, раз, – і відірвалися на місяці. І це, звичайно,.. з цим треба було змиритися. Але це був усвідомлений вибір. Я розумів, що так буде. І я мушу, як офіцер, як командир взводу, зробити щось таке, щоб допомогти країні.

За п’ять місяців, що я був на фронті, дружина двічі приїжджала. Вона ж їздить і в сектор М, і в сектор А. Вона не може тільки до мене їздити. Так само, як ми їздили до мобілізації – багато підрозділів, і всі чекають волонтерів.


А, взагалі, наскільки боєць після навчання виходить підготовленим? Ти ж пройшов це навчання перед тим, як відправитися на передову.


Залежить від людини. Багато мобілізованих мали якийсь армійський досвід. Але, звичайно, якщо ти геть нічого не знаєш, і ти «з нуля», багато чого не навчишся. Але найбільша проблема не те, скільки їх навчають, а те, що під час навчання ти не дуже знаєш, що будеш робити на фронті. Я ж телефоную колегам, хтось потрапив туди, хтось займає інші позиції… Звичайно, якби знати, чим будеш займатися – я б навчився краще. Наприклад, не вчити або менше вчити те, до чого насправді у нас нема доступу. Але, в цілому, великий відсоток того, чого нас навчили знадобився, і ми його використовуємо.


Як швидко солдат адаптується на фронті?


Багато залежить від командира. Вже з літа великих боїв не було, коли дуже широко використовувалася артилерія, як було до того в Дебальцевому, в Іловайську, коли цілі квадрати накривали, і люди просто гинули. Зараз, коли фронт трошки вирівнявся, українські військові краще воюють, чи може менше російських військ з іншого боку, і, відповідно, вони гірше воюють. Наших втрат на день може і не бути, а може бути двоє, троє загиблих чи поранених. На моїй пам’яті був такий випадок, що міна потрапила у вхід бліндажу, і у них там загинуло чотири чоловіки. І це, в принципі, випадково, і таке рідко буває. Але багато залежить від командира. Як він слідкує: чи усюди відкопані бліндажі, чи вони були перекриті, чи всі солдати забезпечені бронежилетами і касками, чи вони їх носять... Це призводить до меншої кількості втрат.


От згадав ти втрати… А як часто ви вступаєте в бойове зіткнення?


tim 3Що таке у нас бойове зіткнення? Наприклад, ніч. Ми знаємо свої позиції, і більш-менш знаємо позиції наших сусідів. І от, раз, – наші товариші побачили їхній танк, чи як хтось іде. І починають стріляти. Стріляють-стріляють-стріляють… Перестали стріляти. Зранку туди приходиш – там кров, наприклад. Це таке бойове зіткнення. І так, щоб до тебе прийшли в лоб. Ну це, не знаю,.. тебе з гранатометів можуть розстріляти. От, літом, наприклад, стріляють або по сусідах, або по тобі. Значить ти залазиш в бліндаж і сидиш, поки перестануть стріляти. А так як виглядає робота розвідувального дивізіону? Виявив позиції батареї, танків, склад техніки – передав. Або по них вогневі підрозділи стріляють, або - ні.

 А щодо забезпечення: чи вистачає їжі? Яку роль відіграє волонтерська допомога?

Їжі вистачає, інша справа, що вона одноманітна і нецікава. Наприклад тушонка… Куряча чи яловичина – вона приїдається. Один раз нам дали свинячу – це було чудово. З рибних консервів можна вибудувати бліндажі. Їх дають багато, а, в принципі, солдати їх не люблять. Там, бички в томаті, бички в маслі… Наші коти такі, як повітряні кулі. Бо коту відкрити консерви – не проблема, бо їх повно. Але добре, що є волонтери, завдяки їхній допомозі ми можемо їсти щось краще. Теоретично забезпечення розписано по порціям, по меню. Але практично ніхто його не виконує. Ну, як – ніхто… Може, там десь біля штабів, де там перевірки, то може і готують, як написано. А у нас – ні, ну нащо ти будеш їсти суп з гречкою, якщо в тебе є щось краще, що привезли волонтери. І, відповідно, ти якось комбінуєш.


Закордонні волонтери допомагають?


Закордонні волонтери чомусь люблять «Правий Сектор». Моя знайома передає лише афганцям, бо не довіряє владі. Іноземці для себе вирішують кому надають допомогу. Були знайомі, які передавали афганцям, бо вони вірили, що афганці – дуже надійна сила. Багато – «Правому сектору». З нами, як з підрозділом, ніякі закордонні волонтери не працювали.


Які найголовніші проблеми в армії?


tim 4Головна проблема нашої армії – це відсутність візії цієї армії на рік, на три, на десять років. Що я маю на увазі під візією? Стан, в якому зараз армія, – зрозумілий. А от в якому стані армія буде за рік, за три і за десять, і яким чином вона перейде з цього стану в той. Хто буде робити і що? Кабмін, Генштаб, штаби секторів, бригади – що вони будуть робити для того, щоб армія перейшла з цього стану в той стан, який вони бачать? Ми виконуємо задачі, які перед нами ставлять. У нас штатний розклад до сих пір радянський, от посада, наприклад, «Радіотелеграфіст». Радіотелеграфія в війні не використовується – ніхто ключиком по радіо не стукає. І, навпаки, – є якісь задачі, зараз з сучасною технікою, а посади на них не передбачені. Що роблять командири? Вони просто людей переставляють. От, о цей вміє – будеш це робити. І воно, в принципі, працює. 

От, наприклад, мені. Я – начальник зв’язку. Мені пишуть про можливості противника щодо перешкоджання зв’язку. У них ( у бойовиків – ред.) там є такі машини, що вони можуть подавляти сигнал, прослуховувати. Вони це написали і все. У мене немає таких засобів, щоб цьому протидіяти. І командири мені їх не дадуть, я їх прошу, а вони кажуть – немає. Я знаю, що їх немає, командир дивізіону знає, що їх немає і їх не буде, бо вони коштують гроші. І як ми будемо воювати в цій війні – цього ніхто не знає. Якось воюємо.


А серед інших проблем часто згадують проблему пияцтва…


Проблема актуальна, і вона є. Вона дуже залежить, по-перше, від командира, по-друге, від підрозділу. Є групи ризику. Наприклад, є підрозділи, які займаються охороною. Це означає, що вони сидять з автоматом на позиції, потім чергуються з іншими. І вони нічого не роблять. А війна не йде так, що ти сидиш з автоматом і стріляєш. Ні, ти сидиш, і ти можеш просидіти три місяці, і жодної кулі в тебе ніхто не вистрелить. А, може, до тебе сьогодні прийшли ввечері і всіх постріляли. Об’єктивно важко, що вони нічого не роблять. От в Мар’їнці, наприклад, втратили зв'язок з спостережним пунктом, потім прийшли туди, а там четверо людей вбиті в голову і в серце. Відповідно, напасти можуть будь-коли, а можуть і не напасти. Вони сидять і їм нема чого робити. А горілку… Це ж Донбас. Там магазин, там село, ще щось… І, звісно, військовим наче не можна продавати, але продають, бо це вигідно місцевим жителям. А якщо магазин не продає, то завжди можна найти діда якогось чи бабу, які тобі самогону продадуть. У таких підрозділах, як наші, які ведуть якісь бойові розвідувальні дії легше, бо солдати більш зайняті. Але, звичайно, треба за цим пильнувати.


Як до вас ставиться місцеве населення?


tim 5Звичайно, що є люди різні. Так, треба стерегтися. Більше того, вимоги наші, розпорядження, керівні документи вимагають, що ми маємо бути увесь час в бронежилетах, касках і зі зброєю. Але, по факту, коли ти в Артемівську чи коли там у якомусь селі такому більш-менш, де наші стоять, ну ти гірше виглядаєш, коли ти в касці, в бронежилеті, з автоматом, чим коли на тобі зброї не видно. Мені простіше, я – офіцер, у мене пістолет, і я завжди ношу його так, щоб не було видно. І до тебе нормально ставляться. Я ніколи не зустрічав там таких проблем. Це не лише війна патронів, а в тому числі війна ідей. Багато що залежить від того, як ти показуєш себе, як ти поводишся.


Чи багато чоловіків в селах, де стоять українські війська? Може вони всі в армії «ДНР» і «ЛНР» ?

До речі, чоловіків в селах там багато. По них видно, що могли б тримати автомат. І вони є. Звичайно, серед наших є різні люди, кажуть «Воо… Пройди по Артемівську і всіх цих треба позабирати, мобілізувати, щоб вони йшли воювать», але в основному люди такі. Не можна сказати, що вони всі там десь воюють, а в селах одні жінки. У моєї подруги мати живе в Жданівці, це за Горлівкою. Так вона казала, що в неї з класу (вона вчителька) пішли двоє в «ДНР». І це для неї велика особиста трагедія. Решта людей – ні.

Людина така істота, що їй треба пристосовуватися. Є люди, що виїхали сюди. А ти візьми і поїдь – без квартири, знайомих, роботи. Це, в принципі, важко. Якщо ми військові когось спитаємо на вулиці – скажуть, що за Україну. Була така ситуація… В Донбасі у військових є гроші. Взагалі, там депресивні регіони і заробити важко. Наприклад діти, які такі самі як і в наших провінціях, занедбані, з ними ніхто не говорить. Коли я приїхав в АТО, ми ще не доїхали до місця дислокації, то зупинилися, коло магазину, я сиджу, і збіглися місцеві діти (десь до 10 років), і почали розповідати: «От ми там ходили, наловили карасів», показують мені цих карасів в кульку. А інший розказує: «Я там на полігоні лазив, знайшов якийсь снаряд, підірвався, мене там порвало, зашивали…», – задирає футболку і показує ці страшні шрами. Діти хочуть спілкуватися, але нема з ким. А солдати спілкуються з дітьми. І у солдатів є гроші. Тому що нам платять, і ці гроші більші, ніж там хтось може десь заробити в селі. І ти їх не витрачаєш, бо ти одягнений, нагодований, і так особливо нема на що. А діти там «морозиво купіть», ми й купуємо. Чому мені не купити морозива? Я і в Києві куплю морозива дитині, а чого я там не куплю під Артемівськом? Через те діти люблять там солдат, вони їх обліплюють. І була така ситуація у нас, якась дитина прибігає, каже: «Дядя, купи мені морозиво». Сержант з мого підрозділу дає йому 5 гривень. А проходить якась бабуся, і каже: «Покупаете наших детей? А нас не купите!». Тобто вона заявляє свою антиукраїнську позицію. Але таких людей мало.


Записали:
Богдана Гольфамід,
Маргарита Крамінська

 

Андрій Сніжко: «Тож викладач-журналіст відправився на фронт служити хіміком»

 

"Ніколи не зупинятися!"
Андрій Сніжко

 

snizhko

«Війна і армія всьому навчать. Мені довелося попрацювати на пункті оперативного зв’язку батальйону, побувати командиром  машини забезпечення, опікуватися координацією підрозділів і навіть побувати в ролі кухаря», - згадує викладач нашого Університету Андрій Сніжко, який навесні цього року був мобілізований до лав Збройних Сил України, після чого відбув у зону АТО виконувати бойові завдання і захищати східні рубежі нашої Батьківщини. Наприкінці літа він повернувся додому і нині ділиться зі своїми студентами побаченим та пережитим на війні.


Де саме Ви проходили службу?
Я проходив службу офіцером у 21-му окремому мотопіхотному батальйоні ЗСУ, що більшість часу перебував на території Донецької області, у секторі М зони АТО. Лише нещодавно наш підрозділ вийшов на ротацію. До того ми контролювали велику ділянку 1-ої та 2-ої ліній української оборони між Маріуполем і Волновахою. Не без гордості скажу, що свої бойові завдання виконали тут на «відмінно» – і ворогу не дозволили пройти, і жодного свого бійця не втратили. Хоча пізніше, на жаль, мали не бойові втрати…

Як поставилися рідні до Вашого рішення і чи виправдалися Ваші сподівання ?
Вони не знали, що я пішов на війну, офіційна версія – довгострокове відрядження. 
Взагалі очікування і реальність не зовсім співпали. Я очікував більшого порядку у збройних силах. Я, патріотичний і натхненний, ішов на службу в нову українську армію, а потрапив у стару, радянську. Це система, де цінність людського життя та самої людини знівельована; де все ще діють постулати сталінського маршала Г.Жукова – військовослужбовець в армії не людина, а розхідна одиниця. Плюс 100 одиниць сюди, мінус 100 туди. «Русские бабы все равно еще нарожают», – говорив маршал, якого німці називали «генерал-м’ясо». І не думайте, я не бідкаюся, і не перебільшую, лише констатую факти. А вони говорять наступне: річ, яку найлегше списати в армії – солдат (як зрештою і офіцер).
До цього додайте консерватизм та інертність системи, надмірну бюрократію, корупцію, байдужість, зловживання військовою владою і т.д.

Як проходили Ваші будні?
Багато моїх колег та знайомих думає, що я служив військовим журналістом. (Посміхається). Вони частково праві, але все ж помиляються. Там я радше був журналістом за покликанням – ніколи не розлучався з фотоапаратом та записником. Також кілька днів із всього терміну служби мені таки довелося побувати журналістом. Якось робив фоторепортаж для Міністерства оборони, навіть був досвід випуску бойових листків батальйону та стінгазети. Це такі примітивні, ще радянські форми ідеологічно-виховної роботи з особовим складом в армії — свого роду моральна підтримка. 
По факту, мене мобілізували за першою освітою та супутнім військовим фахом як начальника служби радіаційного, біологічного, хімічного захисту. Його я здобув 12 років тому, але реально жодного дня за ним не працював, давно перекваліфікувавшись за іншою спеціальністю. Проте у військкоматі нікого не цікавили ні мій досвід, ні кваліфікація, ні практичні навички. Спрацювали за радянською системою: «Ось тобі, товаришу молодший лейтенант, рознарядка. Вперед на фронт! Війна всьому навчить і все спише». Тож журналіст відправився на фронт служити хіміком…

snizhko1І скільки ж Вас таких «журналістів-хіміків» потрапили на фронт?
Там уже з’ясувалося, що я такий не один. Кожен другий, завдяки старанням рідного військкомату, влаштований не за фахом і здібностями, і після демобілізації воліє повернутися додому і найперше – набити писок воєнкомам, які бездумно і за будь-яку ціну закривають плани мобілізації.
Тож і виходить, що електрики працюють бухгалтерами, артилеристи – діловодами, кулеметники – кухарями, будівельники – санітарами і т.д. Чи зможуть вони на цих посадах принести максимальну користь Батьківщині, а не просто відбувати номер і тринькати гроші платників податків? Чи не нароблять шкоди через брак знань і кваліфікації?

То ким вже Ви тоді були в АТО? Невже таки хіміком?
У моєму ж випадку все було ще цікавіше. Коли я вже потрапив у бойову частину, то виявилося, що служба, начальником якої мене призначили в Міноборони, розформована ще місяць тому…
Безпосереднє командування із розумінням і гумором поставилося до ситуації та запропонувало мені дві інші посади натомість: заступника начальника продовольчої служби або помічника командира батальйону з правових питань. Я зробив вибір на користь посади юриста. Але на передовій виникали дуже різні ситуації, коли судилося займатися зовсім іншим. Так мені довелося попрацювати на пункті оперативного зв’язку батальйону, побувати командиром машини забезпечення, опікуватися координацією підрозділів і навіть побувати в ролі кухаря. Війна і армія всьому навчать.
До речі, атмосферу часто розбавляли листи від студентів. Коли я заходив на пошту, а там зо 50 листів з проханнями подивитися презентацію чи перевірити ще якесь завдання… (Сміється).

Виходить, що за 24 роки незалежності у Збройних Силах України не відбулося жодних позитивних змін? 
Вони лише відбуваються. На жаль, це тривалий процес, у вирі якого знаходимося всі ми. Хтось опиняється в цій системі безпосередньо, і намагається із середини вплинути на неї. А хтось тисне ззовні і теж досягає поступу. Дуже непроста справа. Прикро, що у процесі становлення нового національного війська ми робимо купу непотрібних, ганебних і, скажу відверто, злочинних помилок, за які ніхто не відповідає!

Що за час перебування вражало? Та й взагалі, як воно там, в АТО?
Найбільший позитив, який я зустрів у армії – це люди. Це справді унікальний ресурс, з яким ми здатні перемогти і здійснити найнеймовірніші зміни! Я говорю про добровольців і просто мобілізованих, але мотивованих людей. Тих, які прийшли в армію не за гроші чи вислугою, а за ідею нової вільної та самодостатньої України. Які втратили все через загарбання і знищення Росією їх дому, родини, близьких. Які пожертвували останнім заради перемоги. Ці люди служили пліч-о-пліч зі мною: із Криму, Горлівки, Донецька, Львова, Ірпеня та Києва, багатьох інших міст та сіл країни. Серед них були росіяни, євреї, вірмени, угорці, татари. Бачив й інше – патріотів, які складали громадянство передових країн світу (наприклад, Ізраїлю та США), зрікалися заможного і спокійного життя, брали українське громадянство і зброю, і йшли поряд з іншими боронити Україну від навали зі сходу. Всі ці люди у боях та конкретних справах довели, на що здатні.

snizhko2Ці люди, про яких Ви розповідаєте, можуть щось змінити? Як саме?
Якщо ми хочемо справжніх і системних змін у Збройних Силах (як зрештою і цивільних сферах!), то повинні допустити цих людей до командного складу та керівних посад. Потрібно їх мотивувати і далі ефективно використовувати наявний потенціал на синергію позитивних змін у країні.

Який розвиток подій варто очікувати на Вашу думку?
Загальний прогноз невтішний. Повномасштабної війни не буде, але постійні бойові зіткнення і тліючий конфлікт із терактами й диверсіями буде. 
Маємо бути сильними і готовими до самооборони! 
На жаль, сьогодні ми є розмінною монетою. 
В Індії мисливці полюють на мавп у досить оригінальний спосіб. Вони закопують у землю вузький глек зі смаженими горіхами. Мавпи чують їх запах, засовують руку у глек і потрапляють у пастку. Так і помирають на спеці чи їх добивають палицею по голові. У подібний спосіб США і Європа спіймала В.Путіна. Прикро, що приманкою стали Крим і східна Україна. Тепер на заході просто сидять і спостерігають, коли російська мавпочка сконає. Так і буде, от тільки Україні теж доведеться терпіти і виживати. Такий він, шлях до свободи…
Ми маємо вдосталь сил і засобів, аби протистояти ворогові і тримати удар, не дати «хворобі» розповсюдитися. Сьогодні ми створили потужний бойовий кулак зі Збройних Сил, Національної гвардії, добровольчих підрозділів й інших формувань. Ми ще вчимося взаємодіяти і співпрацювати, поважати роботу інших, але в екстрених ситуаціях здатні діяти саме як кулак, – міцно стиснутися і дати по зубах будь-якому агресору. 
Можливо, з’явиться людина, готова запропонувати певну якість життя, я готовий її підтримувати.

Записали: Дар’я Бабкова
Джастіна Нипорко
Людмила Нестеренко
Світлана Калантиренко

 

Віктор Юрченко: “Зміни в країні починаються з кожного”

 

yurchenko1 «Цінність людини не в її посаді!»

Віктор Юрченко

 

За своє життя він пережив дві Революції, які відбувались на Майдані Незалежності. Директор Педагогічного інституту Віктор Юрченко вірить, що змінити Україну на краще може кожен.


Що Ви відчуваєте, коли згадуєте про події, які відбувались під час Революції Гідності?


Звісно, той рік, який минув, для всіх нас був дуже складний та емоційно насичений. Не зважаючи на те, що в кожного з нас відбувались і особисті події – ми були під впливом цього. Емоції такі амбівалентні чи двоякі. З одного боку мене не полишає відчуття гордості за те, що я, разом з колегами та студентами був причетний до тих подій. В житті України ця Революція стала доленосною.


З чого почався Ваш особистий Майдан? 


Я відвідував Євромайдан з самого початку. Так сталося, що я був 29 листопада біля Стели. Саме тоді передбачувалось, що все це завершиться. Договір не був підписаний і на перше грудня планувалось проведення віче. У зв’язку з тим, що я не був дуже активний, я полишив Майдан.


Приблизно, о пів на п’яту ранку, я дізнався про те, що відбулось. Це був дуже потужний сплеск емоцій! Саме тоді, 30 листопада, зателефонував проректор Олександр Петрович, який повідомив: «Якщо Ви в Києві, збираємось у ректораті».

yurchenko3

Саме тоді ви записали звернення від Університету?


Так, це була ініціатива ректора Віктора Олександровича Огнев’юка. Ми були присутні. На той момент це дійсно був вчинок, бо наслідки могли бути несподівані, кардинальні, ніхто не міг передбачити, що буде через годину.


Ми не звертались до студентів. Це був анонс рішення ректорату піти першого грудня на віче. Та кількість людей, яка зібралась тоді біля корпусу на вулиці Воровського мене дуже вразила. Колона тягнулась на кілька кварталів. Коли ми дійшли до червоного корпусу університету Шевченка, до нас приєднались студенти КПІ, Києво-Могилянської Академії та КНУ ім. Т. Шевченка. З того дня почався Майдан.


Тоді Ви вже вийшли не на Євромайдан, на інший Майдан?


Так, тоді почалася Революція Гідності. Я завжди порівнював її з своїми переживаннями і спогадами про Помаранчеву Революцію у 2004 році. Там я був всі дні, проте це активність третього-четвертого ешелону, така ж як і під час Революції Гідності.


Першого грудня я був надзвичайно вражений. Адже після розчарувань Помаранчевої Революції ніхто не передбачував, що колись за наше життя щось подібне може повторитись. Експерти стверджували, що таке може бути один раз на 100 чи 200 років. І коли через 10 років все повернулось – це показало особливість українців, їх потенціал, силу. Що підтверджують і події, які зараз відбуваються на сході України.

Що для Вас патріотизм, у чому він проявляється?


Потрібно розуміти, що коли б всі громадяни України вийшли на Майдан, це не було б добре. Комусь треба забезпечувати роботу транспорту, доглядати дітей, хворих. Патріотизм – це не значить бути на Майдані, висловлювати заклики, ходити у вишиванці чи співати гімн України. Патріотизм – це розуміти свою значущість, важливість саме для себе. Патріотизм – це розуміти свою роль на конкретному місці.


Чи вважаєте Ви людей, які не вийшли на Майдан не патріотами?


Ні, я з цим абсолютно не погоджуюсь. Навпаки, були люди, які, можливо, щодня були на Майдані, але вони абсолютно не були патріотами. Не можна судити прояв патріотизму лише за одним критерієм. Адже дехто, можливо, зробив більше, ніж той, хто протягом всього періоду був на Майдані.


Серед таких людей волонтери, а також всі, хто працює в інформаційному просторі. Адже Революція не могла б відбутись без сучасного інформаційного простору, без соціальних мереж. Інформаційний простір формує громадську думку.

yurchenko2

Яку роль в інформаційному просторі відіграють сучасні ЗМІ?


Роль ЗМІ в умовах сучасної війни є надзвичайно великою. Проте, на жаль, часто інформація приховується чи спотворюється. Це стосується не лише Росії, яка є агресором щодо України, а й українські ЗМІ. Особливо це торкнулося Росії, відсоток підтримки Путінського режиму – це результат впливу ЗМІ.


Чи є у Вас рідні, які проживають в Росії і чи підтримуєте зв’язок з ними?


В Росії проживає два моїх двоюрідних брата, з якими я завжди підтримував дуже щирі стосунки. Коли почались події на Майдані – я не міг їх впізнати, не міг зрозуміти, що трапилось. Вони мене почали сприймати за кліше: бандерівець, фашист, націоналіст. Я не розумів цього, пропонував підтримувати зв’язок, відкласти політику, аби не зіпсувати стосунків з ними. Проте вплив пропаганди є набагато сильнішим.

 


Як на Вашу думку змінилась Україна після Революції Гідності?


Звісно, ми не можемо відволіктись від тих подій, які відбуваються на сході України. Ми повинні розуміти, що зміни починаються з кожного з нас. Бо люди думають, що вони «гвинтики» в цій системі і нічого не вирішують. Зміни відбудуться лише тоді, коли кожен з нас буде змінюватись, незалежно від того, яку посаду ми обіймаємо, яку роботу ми виконуємо. Для помітних змін повинен минути тривалий час. Можливо, цей шлях буде доступний лише молодшому поколінню. Але ми повинні наполегливо рухатись до цілей.


Записала Наталія Максюк

 

Антоніна Радченко: “Краплинка в океані Гідності”

 

 

radchenko 1 «Я єсть народ, якого правди сила 

ніким звойована ще не була»

Павло Тичина

 

Ця жінка скромно вважає свій внесок у Революцію Гідності маленькою краплиною в океані. Але що таке океан як не сукупність краплин? Викладач Гуманітарного інституту Антоніна Радченко пам’ятає події кожного дня, починаючи з листопада минулого року.


З чого почався Ваш особистий Майдан?

 

Я дізналась, що Кабінет міністрів відмовився від підписання угоди про асоціацію. У перший же тиждень я родрукувала та роздала студентам гімн Євросоюзу – «Ода до радості» Шиллера. Ми його читали, аналізували, говорили про те, які чудові ідеї покладені в основу Євросоюзу – свобода як найвища радість, братерство та дружба, повага до кожного.

Пам’ятаю, як уся моя родина тоді вийшла на мітинг. Ми йшли від парку Тараса Шевченка до Європейської площі, людей було близько ста тисяч. Я розуміла, що ми з Росією маємо любити одне одного, можемо мати дружні стосунки, але ні в якому разі не бути однією державою. Бо це була б загибель для нас.

radchenko 2

У той день, коли Віктор Янукович не підписав угоду, я після роботи вийшла на Майдан. Людей було море. Навколо стели – студенти. Піднесені, з вірою в очах. Вони скандували гасла, співали гімн… Поспілкувалась і поїхала додому; лягла спати і не вимкнула телевізор. Пам’ятаю, як тривожно та неспокійно спала ту ніч. Близько п’ятої ранку прокинулась, був ввімкнений «П’ятий канал». Внизу бігла червона стрічечка з написом «Майдан зачистили». Це був жах. Я не могла в це повірити. За 23 роки незалежності ніколи не бачила такої жорстокості. Ось так почався мій особистий Майдан.

У часи Майдану які були Ваші дії?

 

Кожної неділі я ходила на віче. Вечорами після роботи їздила на Майдан, намагалась постійно щось принести з собою – мандарини, чай, цукерки, печиво, телефонні картки (не важливо що саме, головне було підтримати тих людей, які там знаходяться днями і ночами). Коли дізнавалась, які треба ліки чи продукти, обдзвонювала знайомих та збирала необхідні речі.

З Майдану привозила інформаційні матеріали, розповсюджувала. Якось дізналась, що не вистачає теплого одягу, тоді пішла в секонд хенд, накупила курток великого розміру, випрала їх і віднесла. Були такі сильні морози, що хлопці поверх своїх курток одягали оці. Одного разу забрала до себе переночувати незнайомого студента зі Львова, який на той час вже два тижні перебував на Майдані (коли їхали у метро, він аж заснув, такий був стомлений).

radchenko 3

Пам’ятаю, нам постійно казали – якщо нас буде не менше 5 тисяч, то ніхто не ризикне нас розігнати. Ця думка мною керувала весь час і мотивувала мене виходити, щоб хоч декілька годин побути там з людьми. Я бажала бути однією з тих 5 тисяч. (Як правило, перед сценою щовечора було по кілька десятків тисяч, але після 22-ї години народу меншало). До речі, саме на Майдані з’являлися сили. Ти після роботи (після 7-ї чи 8-ї пари) їдеш ніякий, але коли потрапляєш туди, оця атмосфера підтримки та братерства дає ніби друге дихання. Після трагічних лютневих днів я (як і багато колег) допомагала, чим могла, пораненим та сім’ям загиблих.

Яка пісня чи рядок з поезії у Вас асоціюється з подіями на Майдані?

 

На заняттях з української мови я завжди намагалась знайти привід дати студентам якісь патріотичні речення для аналізу. Одне з них - Михайла Грушевського: «Власна держава – велика сила для всього доброго, треба лише постаратися, щоб у ній був добрий лад».

radchenko 4 

Ще під час Майдану на вустах була поезія Павла Тичина, яку, до речі, цитували й зі сцени: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була».

radchenko 5

Чи може людина бути патріотом на відстані, не проявляючи активність?

 

Думаю, може. Не у всіх була можливість виходити на Майдан - з різних причин. Але якщо громадянин живе думками про свою країну, усвідомлює, що він – її частинка, якщо чесно та сумлінно виконує свої обов’язки – задля свого народу, не тільки для себе, то він – патріот.


Записала Юлія Дринь

 

 

Галина Клічак: “Повіє вітер”

 

 

klichak1

«Якби не було тих днів жахливого розстрілу

людей, то у нас би не проснувся той опір,

самоповага та бажання відстоювати країну»

Галина Клічак

За заслуги у відродженні духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви вона нагороджена Медаллю святих Кирила і Мефодія. Ні дня Галина Клічак не залишалась байдужою до подій на Майдані. Викладач Гуманітарного інституту розповідає про те, що бачила власними очима.

 

Коли почався Ваш особистий Майдан?

Особисто для мене все почалося з того, як побачила сюжети про побиття студентів. На наступний день я вже була на Майдані.

Що за час Майдану викликало у Вас найбільші емоції?

Пам’ятаю, як 19 лютого пішки 6 км несла на Майдан гарячий бульйон, бо весь транспорт перекрили. Тоді мене вразила тиша і спокій, що панували на вулицях. Проте, найбільше емоцій викликав один молодий чоловік. Він йшов по вулиці Артема і розмовляв по телефону з другом. Я чула, як він домовлявся піти увечері на пиво, розвіятися. Чоловік сміявся та жартував. Одягнений був дуже «гламурно». А я тягла сумку і плакала... Бульйон принесла вже холодним, але на нього чекали поранені.

klichak2На Вашу думку, що Майдан змінив в людях?

Ми почали розуміти, що наше життя і наша ситуація болить ще комусь. І як не дивно – абсолютно чужим людям. Ми навчились допомагати один одному за першого прохання. Ми навчилися не бути самотніми у біді. Якби не було Майдану, то з таким рвінням та ентузіазмом не продовжувався б волонетерський рух на АТО. Майдан пробудив багато людей.


Я філолог, і до червня місяця, проживши стільки років у чудовій мирній країні, не знала, що означає термін «груз 200» (радісно думала, що додому везуть двісті живих воїнів). Зараз ситуація в країні змусила мене розбиратися в берцах, балаклавах та в оптичних прицілах.

Як Ви вважаєте, моральна допомога така ж важлива, як і матеріальна?

Важлива. Ми зустрічали кіборгів, що приїхали з Донецького аеропорту. Перше, що вони говорили – «оті малюнки, що нам передають дітки, будь ласка, хай вони підписують їх. Якщо з певних причин дитина не може підписати своє прізвище, хай хоча б зазначає місто та школу, де вона навчається».

Ті малюнки – це єдине, що не забирають у полоні, це єдине, що у них є на надгрудній кишенці. Вони вірять у них як у Бога, у них всі танки обліплені цими малюнками. І коли якась дитинка там пише, що «мій воїне, я за тебе молюся» - вона дуже допомагає.

klichak3Ще взимку одна дівчина-волонтер придумала робити ластівок. Історія почалась з того, як довгими зимовими вечорами вона чекала чоловіка з Майдану. Вона сама митець і ластівок розмальовула по-різному. В основному має бути два кольори – синій та жовтий. Ми проводили в університеті Грінченка акцію: студенти писали листи, вірші до воїнів, малювали. Потім це все красиво складали у конвертик, прикріпляли цю дастівку і надсилали нашим бійцям.

Яка пісня чи рядок з поезії у Вас асоціюється з подіями на Майдані?

Під час Майдану постійно крутилася в голові пісня "Повіяв вітер степовий, трава ся похилила". Особливо по сто разів в голові крутилася фраза "Заплаче мати не одна, заплаче чорбнобрива, бо не одного козака сира земля накрила". Тоді я не розуміла, чому ця пісня постійно зі мною. Тепер бачу, що вона була пророча для нашої країни.

Записала Юлія Дринь

 

 

Анатолій Єретик: “Просто громадянин своєї країни”

 

yeretyk 1

 «Зову я смерть. Мне видеть невтерпёж

Достоинство, что просит подаянья,
Над простотой глумящуюся ложь,
Ничтожество в роскошном одеянье…»

В.Шекспір

 

Він щиро любить свою країну, відстоюває спільні для більшості з нас ідеали і вважає, що це є єдино вірною поведінкою без натяку на героїзм. Скромний і талановитий, викладач Гуманітарного інституту Анатолій Єретик не просто був на Майдані, а продовжує нести його ідели й сьогодні.

 

 

Не так давно Вас нагородили медаллю Бориса Грінченка за громадську активність, служіння суспільству, у першу чергу – за активну участь у подіях Майдану. З чого почався Ваш особистий Майдан?

 

 

Мій особистий Майдан почався ще з Помаранчевого Майдану. Чесно кажучи, я з першого дня вийшов туди, на Хрещатик… Ситуація була невизначена – хто перемагає: або Ющенко, або Янукович. Я пам’ятаю одного мужика сільського, який стояв там, на Майдані, і сказав: «Я буду стояти тут, поки Ющенко не стане президентом». Оце відтіля й почався Майдан. А потім Ви знаєте - які були події, хто в нас переміг і як вони перемагали… В принципі, я не дивився телебачення весь цей час і чекав, коли все це закінчиться. /посміхається/

І на цей Майдан я вийшов 21-го листопада. Я вийшов на Європейську площу – там був Майдан політичний, політичних партій, а громадські організації збиралися під Стелою. І студенти збирались там. А якщо брати глибше, то, /сміється/ мабуть, Майдан починався дуже давно, коли мені розповідали мої дід та баба про голодомор, про все інше. 

А що найбільше вразило Вас під час цієї недавньої революції?

 

Що найбільше вразило? НАШІ ЛЮДИ. Які у нас люди! 

Чи можете ви розказати про подію, що найбільше запам’яталася?

 

Це був грудень. Я з Майдану приїхав додому, а потім син мій – дивитися новини  в Інтернеті. І тут я чую: «Папа, Майдан розганяють». Там була така ніч!… Гостра. Ми з сином зібрались і поїхали знов на Майдан, у ніч. Я хвилювався, було не дуже спокійно, більше за сина хвилювався.

Ми під’їхали зі сторони Бесарабки, йдемо, коли бачимо – дівчата ідуть на Майдан. Я говорю: «Куди ви йдете?» А вони кажуть: «Ми вас не кинемо!» Це мене вразило.

Ви – не лише викладач фізкультури, не лише громадський діяч, але Ви ще й поет. Мало того, Ваші поезії друкуються. Чи вплинули події Майдану на те, що Ви пишете?

У мене є вірші, присвячені Майдану. Під час Майдану я нічого не писав, я все написав після цих подій. Там у мене взагалі й думки такої не було.

 Я благодарен безконечно
Всем тем, кто встал в тот общий строй,
Кто в этой жизни быстротечной
Для всех пожертвовал собой;

yeretyk 2

  

Кто без оружья встал под пули,
На баррикадах кто стоял,
Кого уроды не нагнули,
Кто знамя правды поднимал;

 

Кто не поник, в победу веря,
Кто выстоял, и до конца
Знал то, что худшая потеря –
Победа лжи и подлеца;

 

Всем тем, кто на полях сражений
Оружье грозно поднимал,
Где Украины дух и гений
Свою свободу отстоял.

 

Я благодарен бесконечно,
И пусть звучит над нами вечно
Тот возглас высоты и права,
Достоинства: «Героям слова!»

 

Я дізналася, що кожне своє заняття в університеті Ви починаєте із сакрального «Слава Україні!» Як до цього відносяться Ваші студенти? 

Коли я ходив на Майдан, там був один із «голосів Майдану»  Володимир Гонський, він теж викладач.  Зазвичай він звертався до студентів: «Добрий день!» А тут уже говорив: «Слава Україні!», а вони відповідали: «Героям слава!» І його за це іще й притискали .

Я вітаюсь із студентами, і мені завжди приємно, коли студенти дружно відповідають : «Героям слава!» І навіть коли я забуваю це говорити, то вони мені кажуть: «А «Героям слава!»?» Це точно. Тоді я: «Рівняйсь! Струнко! Слава Україні!» - «Героям слава!»

Колеги Вас дуже поважають. Те, що Ви робили й робите, достойне того, аби цим захоплюватися. Поділіться, будь ласка, – що Ви відчуваєте, коли розумієте, що допомогли комусь?

Я не думаю, що я багато зробив. Я вважаю, що я просто громадянин цієї країни, от і все. І я на Майдані бачив людей, до яких мені далеко. Я завжди висловлюю свою точку зору, іноді, буває, дещо сперечаюсь. Може, я когось і переконав тим, що я відстоюю свою точку зору… Я знаю двох людей, які змінили свою думку. В принципі, якщо я переконав хоча б двох, то вже добре.

 

Існує теорія про добрі справи. Ти робиш добро трьом людям, а ті, в свою чергу, повинні зробити добро ще трьом, і так воно повинно розходитися хвилею… Так само і з переконаннями.

Я чув від знайомого, хто був у Америці, що коли він стояв на касі, щось хотів узяти, а в нього не вистачило грошей. Так йому дали ще й той пакунок, який він відклав. Каже: «А це що?» Йому відповідають: «А це за Вас заплатили і ще дають Вам». Він говорить: «Хто?»  - «У нас така хвиля – «передай далі»». Причому інкогніто вони допомагають.

Взагалі, вихована людина – це людина, яка вміє давати.

 

Можливо, наостанок Ви зможете пригадати якийсь рядок чи цитату, що грає роль Вашого життєвого кредо?

Я просто прочитаю Тараса Шевченка, мої улюблені рядки:

yeretyk 3

 

 

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

 

 

 

А  ще прочитаю сонет Шекспіра

Зову я смерть. Мне видеть невтерпёж
Достоинство, что просит подаянья,
Над простотой глумящуюся ложь,
Ничтожество в роскошном одеянье,

yeretyk 4 И совершенству ложный приговор,

И девственность, поруганную грубо,
И неуместной почести позор,
И мощь в плену у немощи беззубой,

 

И прямоту, что глупостью слывет,
И глупость в маске мудреца, пророка,
И вдохновения зажатый рот,
И праведность на службе у порока.

 

Все мерзостно, что вижу я вокруг...
Но как тебя покинуть, милый друг!

 

Записала Яна Бахчевнікова

 

Олексій Сінченко: “Україна – це я сам”

 

sinchenko1«Чесність із собою»

Олексій Сінченко


Майдан – це не територія чи площа, Майдан – це наше світовідчуття, те, що в наших душах, це творення якісних змін. Саме таких змін прагнув і викладач Гуманітарного інституту Олексій Сінченко.


З чого розпочався Майдан особисто для Вас? Чи одразу долучилися до того, що відбувалося?

sinchenko2

 

Мій Майдан проходив у кілька стадій його сприйняття, тому що до студентських виступів я спершу не дуже долучався: мені просто було цікаво, чи змінилася якась риторика в порівнянні з досвідом 2004 року. До 1 грудня, фактично, якоїсь активності я не виявляв, бо ходив паралельно на роботу до Інституту літератури. Потім я поїхав на захист у Чернівці; якось вночі прокинувся, кинувся до телефону і прочитав для себе якесь жахливе повідомлення про побиття. Це був прецедент, тому що подібних явищ у нас не було. Через це я відразу з Чернівців, їдучи до Києва, телефоном з'єднався з професором Васьківом (який паралельно їхав зі Львова) і ми, як і більшість людей, з 1 грудня активно долучилися до Майдану.

 

Ваше життя на Майдані – це … ?


Моє життя на Майдані подвійне. По-перше, ми одразу не долучалися до самооборони (тобто не записувалися в списки), бо так звана «анархістська природа» не давала можливості до чогось долучатися. По-друге, це, фактично, життя нічне: вдень ми були на роботах – ніхто з нас за той період не пропустив жодної пари, тобто було чітке розуміння: є робота і є вільний час, в який ми можемо виявляти свій протест громадянський.

 

На що, перебуваючи там, Ви звертали увагу?


Насамперед, це самоорганізація людей – мене вона вразила в 2004 та 2014 роках. Абсолютно незрозуміла колективна енергетика (дехто з аналітиків це взагалі пов’язує з ментальністю українців та їх здатністю до самоорганізації). Наразі Майдан був дуже потужною малокерованою силою, яка реагувала на найменші потреби і ці потреби могла задовольнити кожна людина на Майдані – вона знаходила для себе роботу і мотивація була особистісною, тобто ніхто нікого не змушував до дії, але всі дуже чітко себе виявляли.

sinchenko3

 

Чи маєте Ви сьогодні якусь річ, що Вам нагадує про Майдан чи є атрибутом тих подій?


Знаєте, для мене це болісний досвід. Вдома лежать бронежилет, каска. Але, чесно кажучи, я дуже мало до того апелюю: все ж таки хотілося б виштовхнути це, як певну травму. Про фетишизм чи, скажімо, матеріальну цінність не йдеться: швидше про дух, повинність перед полеглими людьми.

 

Який день особливо врізався у Вашій пам’яті?


Цих днів було кілька, і всі вони були пов’язані з якимись екстремальними моментами. Перший – це було 1 грудня – ніч, коли ніхто не знав, що буде. Були події на Банковій, до яких ми не були причетні. Всі думали, що це провокація, і, знаючи, що це вже не гра (що може бути розправа), ми до того готувалися і розуміли, що якоїсь справжньої оборони не могли робити.


Потім був досвід із 10 на 11 грудня, коли віртуальний страх перейшов у реальний (почався штурм). Єдине в чому я дуже швидко пересвідчився, – що не б’ють, і це мене якось привело до тями: я заспокоївся, але кожен період по-своєму складний. Скажімо, 18 січня, коли я повертався з пар та пішов до Інституту літератури забрати свою каску. Як тільки я увійшов, почався штурм на Грушевського. Буквально за п’ять хвилин я опинився в тилу і не знав, що зі мною буде, бо тікати було нікуди. Знову ж таки, повернувся той страх, який був 1 грудня, – страх невідомого.


Кожен із цих періодів – це окремий досвід, який, думаю, буде виринати ще не один рік, тому вповні сказати, що я пережив й осмислив те, що зі мною відбулося, мені важко зараз.

Хто для Вас патріот? Чи можете Ви себе назвати патріотом?


Патріот – це умовна назва. Я вважаю, що патріотизм – це риса виховання, тобто так само, як є батьки. І батьки для нас абсолютна цінність, – місце, де ми народилися; країна, в якій ми народилися, – це також сутнісна частина нас самих. Тому говорити, що я там за щось виходжу чи є патріотом чогось… це я. Моя країна – це я сам, тому не знаю, відповідно, бути собою – це патріотизм чи не патріотизм…


Вам зустрічались «маленькі українці» на Майдані? На що потрібно закцентовувати увагу, виховуючи патріотичні почуття в дітей?


Дітвора була, і добре, що вона була вдень, а не вночі. Батьки приходили, коли були якісь концертні програми та й, зрештою, багатьом не було, де подіти дітей: вони або по черзі приходили, або приходили разом із дітьми. Я думаю, що формування національно свідомої дитини пов’язане із вихованням чогось особистісного, але це виховання повинно формуватись не на пошуку якогось зовнішнього ворога, а просто на тому, що, якщо ти українець, - це круто, це цікаво (і для тебе, і для інших), тому що інші сприймають тебе саме як українця, а не когось іншого. У даному випадку, національне – це органічне; це той маркер, за яким мене ідентифікують у світі і через який я цікавий для світу.

Чим відрізняється Ваше життя до та після Майдану?

Суттєво насправді нічим, тому що та мотивація, яка мене вивела на Майдан-2004 та в 2014 році, - вона незмінна. Це почуття власної гідності, громадянська повинність і непосильність.

Як би Ви назвали сучасний для України етап?


Насамперед, це етап, який у нас долає й потроху вичавлює радянське (тобто пасивність) – стан, який вживлювався впродовж багатьох десятиліть, і наші люди були мало готові до змін. Але змінність, вміння мобілізації, вміння бути активним – це як-от стан сучасної людини. Я вважаю, що, попри складні моменти, ми все ж таки рухаємося вперед.

sinchenko4 

Записав Іван Тищенко

 

Юлія Мєдвєдєва: “Це була б не я…

 

 

july1

 

«Стався до інших людей так, як би ти хотів,

щоб вони ставилися до тебе» 
Народна мудрість

 

Важко залишатися осторонь, коли навколо створюється нова сторінка в історії твого народу. Долучилася до тривожних подій минулорічного Майдану й аспірант Гуманітарного інституту Юлія Мєдвєдєва.

 

Що спонукало Вас приєднатися до Майдану?


Я вийшла на Майдан проти несправедливості з боку влади, через невиконані обіцянки, що давали народу, через те, що побили студентів (моїх однолітків) за прагнення справедливості. Це мене вразило найбільше, моя злість була невичерпною. Можливості людського організму безмежні: можна витримати багато чого, маючи бажання, а воно в мене було. До того ж, я – жінка, а жінки, як відомо, набагато витриваліші, – це закладено природою.


Яка картина з подій Майдану найбільше закарбувалася в серці?


20 лютого 2014 року – це день, коли вбили найбільше майданівців. Я була там до 9-ї ранку. Відпрацювавши ніч на кухні (Мальтійська палатка, що стояла неподалік від сцени), ми з подругою чекали на таксі біля Козацького готелю (довелося чекати 2,5 години, таксист не хотів їхати). Помітили, що на барикадах, які вже були близько біля сцени, валив дуже густий дим, люди метушилися, як ніколи, зі сцени хтось кричав щось у мікрофон (слова були незрозумілими). Потім почали виносити поранених і вбитих. Їдучи в таксі, ми дізнавалися ці страшні звістки. Були думки повернутися назад на Майдан, але, відпрацювавши на кухні 22 години підряд, ми просто валилися з ніг.


Що відчуваєте, коли приходить розуміння того, що Ви врятували чиєсь життя?


У прямому розумінні я не рятувала, поранених не виносила, першу допомогу не надавала: це робили медики і ті, хто вмів і знав. Якщо вважати іншу роботу, яку я робила, і присутність на Майдані порятунком, то відчуваєш себе потрібною і важливою, відчуваєш відповідальність за долю українців.


Чи була якась річ, яку Ви щодня носили із собою?


Я носила на шиї білу вервечку, багато хто з майданівців носили їх.

july2 

Всім відомо, що на Майдані були й представники з інших країн. Які вони – майданівські іноземці?

 

Вони були цікаві до всього, все фотографували. Знаходили собі перекладачів-волонтерів прямо на Майдані, які супроводжували їх, розповідали, перекладали. Але іноземців я бачила, коли було мирно на Майдані, крім тих іноземних героїв, які загинули на Майдані за Україну. На жаль, мені не довелося поспілкуватися з такими героями.

Якою була б Юлія Мєдвєдєва, не побувавши на Майдані?


Це була б не я, тому нічого не можу сказати з цього приводу.

july3
Якби Ви мали можливість загадати бажання для України (знаючи, що воно обов’язково збудеться), яким би воно було?


Я би загадала, щоб закінчилась війна; щоб Україна була дійсно єдина; щоб усі міста і села, що постраждали, були відновлені; щоб усі хто загинув, захищаючи Україну, і невинні мирні люди повернулися живими до своїх рідних (це звичайно утопічне бажання, але все ж); щоб усі, хто змушений був покинути свої домівки, повернулися додому. Щастя для України та українців.

Записав Іван Тищенко

 

Андрій Гринь: “Досить терпіти”

 

grin 1

 

«Ми зрозуміли: або ми, або вони»
Андрій Гринь

  

Зовсім юний за роками, але дорослий у своїх переконаннях, студент Інституту суспільства Андрій Гринь розповідає про громадянський обов’язок та «зміну облич» у владі.

З чого для тебе розпочався Майдан?

Все розпочалось з непідписання угоди про асоціацію з ЄС. Тоді ми разом з друзями вперше вийшли відстоювати своє право на краще життя, але після силового розгону мирної акції студентів це перейшло на новий рівень. Ми зрозуміли: або ми, або вони. Досить терпіти!

grin 2

 

Особисто для тебе: участь у подіях на Майдані - це героїзм чи громадянський обов’язок?

З упевненістю можу сказати - це обов'язок кожного, хто вважає себе громадянином України . Іншої відповіді немає.

 

Що тебе мотивувало не залишатись осторонь подій на Майдані?

Я завжди вважав себе патріотом, і не міг залишитись осторонь подій, які вирішують долю України.


Революцію Гідності завжди характеризують як таку, що змінила нас. Ти з цим погоджуєшся?

Точніше сказати, Революція Гідності не змінила нас, а більш конкретно розділила людей на своїх та чужих.

grin 3

Вже давно немає барикад на Майдані Незалежності, формально "Майдан" розійшовся. Як вважаєш, Революція Гідності виконала свою функцію?

Боюсь, що ні. На превеликий жаль, Майдан не виконав свою основну місію. Він змінив лише обличчя зрадників. А ще Майдан показав, що іноді люди варті своєї влади.


Записала Ганна Базиленко

 

 

 


 

За що я люблю Україну (відео) 

 chomy ya lybly ykrainy

 


Думки

 

hto taki patriotu

Помітили помилку в тексті? Виділіть це слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter